Герой нашого часу - Грінченко Микола Вікторович

Нещадна війна підкрадається все ближче і ближче, стукаючи важким кулаком у людські оселі. Її відлуння чути по всій зболеній Україні – від заходу до сходу. І, якщо на полі бою земля тремтить від вибухів, пострілів та відчайдушних зойків, то у нас, вона здригається від ридань матері, дружини та рідних, які втратили найдорожче.

«Юний хлопчина, серце гаряче - Не змiг бiльше просто мовчати. Коли всi навкруги грабували Країну - Ти пiшов за Свободу стояти…»
          Саме такі слова мимоволі напрошуються, коли йдеться про загиблого  героя Миколу Грінченка.

         Пушкіна Валентина Михайлівна, мама Миколи, народилася 27 січня 1955 року в Росії у місті Тулі. Тут у 1981 році і познайомилася з майбутнім батьком Миколи, Віктором Миколайовичем Грінченком, який народився 11 червня 1959 року у місті Кіровську Донецької області. 

         У 1982 році Валентина Михайлівна разом з донькою Юлією (від першого шлюбу) та Віктором Миколайовичем переїхали до України.   

         Данилівка – село Покровського району Дніпропетровської області.  Саме із цього села  пішло коріння героя-добровольця, людини життєрадісної, товариської Миколи Вікторовича Грінченка. Саме в Данилівці проживала його родина .

         Народився Микола Вікторович Грінченко 2 березня 1983 року .

«Він був невисокого зросту, світленький, виглядав молодшим від своїх років, - розповідає про загиблого Героя мама . — У компанії був веселим, добрим, любив жартувати, любив сміятися. Завжди мріяв стати водієм.  Одного разу я захворіла та не пішла на роботу. Займалась господарством, на кухні. В той час прибіг Миколка, йому тоді було 5-6 років. Подивився на мене і сказав : «Коли матиму дружину, буду робити по господарству все сам!» ».

Далекого 1989 року  поріг  Данилівської школи переступив допитливий хлопчина, який перебував у стінах цього закладу 9 років. 10-11 класи закінчував у  Вишнівській середній школі.  Микола був безконфліктним, ввічливим учнем. 

«Микола був моїм однокласником, таким, знаєте, живчиком, - розповідає Юрій  Базаров. - Завжди готовий посміхнутися, підтримати ... Я переглядав фотографії, практично на всіх він посміхається. Дівчата в школі завжди називали його сонечком»

«Я була класним керівником Колі Грінченка, - згадує Комлягіна Віра Дмитрівна. - Ми пам'ятаємо його тихим і спокійним, добрим та доброзичливим хлопцем.  Він любив уроки фізкультури, праці, географії, історії та зарубіжної літератури. Мав багато друзів у школі. Завжди був готовий допомогти. І, звичайно ж, ніколи не мріяв про війну, яка так раптово та суворо прийшла у наше життя.

Це, дякуючи таким, як Микола , у нашій області відносно мирно і спокійно. І ми не знаємо тих страхіть, від яких його однокласникам довелось кидати роботу, квартири та ставати біженцями зі сходу України. Це дякуючи таким же хоробрим та відважним воїнам, у цій війні ворог зупинився на лінії, яка не дійшла до нашої області, і ми можемо працювати і навчатись, жити мирно. Хоч відлуння війни ми відчуваємо весь час.

Ми будемо пам'ятати та розповідати про його життєвий подвиг. Він завжди буде для нас героєм, який віддав життя за свою родину, за всіх нас, за Україну.»

 Вчителька зарубіжної літератури Вишнівської ЗОШ І-ІІІ ст. Желізняк Валентина Володимирівна пригадує, що Миколі у спадок від батьків передались велика працелюбність, порядність, відповідальність. Він завжди був готовий прийти на допомогу рідним, сусідам, однокласникам, вчителям.
         «У кожної людини свій життєвий шлях, хтось його проходить легко, рівною стрічкою, а хтось тернисто, зате залишає після себе добру пам'ять. Таку пам'ять залишив після себе Микола Грінченко. Микола любив уроки світової літератури, – розповідає вчителька  Валентина Володимирівна. – З великою зацікавленістю слухав мої лекції про письменників. Особливо його приваблювали пригодницькі романи. Дуже важко жити з думкою, що він уже ніколи не переступить поріг рідної школи, свого класу, що я не побачу його усмішки. Ми пам’ятатимемо про тебе, тому що Герої не вмирають…»

Після школи пішов працювати охоронцем до фермера Лободи Василя Івановича. Був відповідальним працівником, працював тут чотири роки.

В 2006 році вступив до Дніпропетровського професійно-будівельного ліцею, де навчався на електрогазозварювальника до 2007 року.

Після навчання в ліцеї працював будівельником у Донецьку. Після здачі обʼєкту повернувся додому, де зустрів своє майбутнє кохання. Грінченко Римма на той час навчалася на заочному відділенні в Бердянському державному педагогічному університеті і одночасно працювала на автозаправочній станції. Тут вперше він побачив її.

Римма згадує: « Я помітила, що Микола дивився на мене не так як всі інші, але поговорити зі мною соромився. Він частіше став зʼявлятися на станції. Але за певних обставин мені довелося звільнитися і тільки потім Микола зважився взяти мій номер телефону у інших працівників станції. З того часу ми до останнього дня його життя підтримували зв'язок не дивлячись ні на що.»

13 березня 2012 року Римма і Микола одружилася, а 3 травня цього року в молодій сімʼї Грінченко сталася радісна подія: на світ зʼявився Грінченко Назар Миколайович.

«Микола був батьком з великої літери,- розповідає теща Ковтун Світлана Миколаївна.  — Він з легкістю міг замінити маму:  купав з раннього віку, годував, вставав до нього вночі, гуляв з сином на свіжому повітрі. З раннього дитинства привив любов до полуниці. Вони її їли в будь - яку  пору року.  Назар і до сьогодні її полюбляє. Микола ніжно називав Назара - «синулька»»

Так склалося життя, що через деякий час подружжя розлучилося, але дружні стосунки підтримували й надалі: цікавилися життям один одного, підтримували в тяжку хвилину. Незважаючи на відстань між населеними пунктами, на погодні умови , Микола приїжджав до сина, щоб привезти ліки чи смаколики, відвезти в лікарню, брав активну участь у вихованні Назара.

Події, що відбулися в нашій країні в 2014 році, не залишили байдужим Миколу Вікторовича. Він не міг залишитися осторонь того, що відбувається на Сході нашої держави.  Спочатку він став учасником Покровської громадської територіальної оборони. А вже в лютому 2014 року добровільно пішов на фронт солдатом – кулеметником 2-го механізованого відділення 1-го механізованого взводу 7-ї механізованої роти 3-го механізованого батальйону, де й знайшов власну смерть.

Зі слів його рідної сестри, Юлії Рєзнік, про те, що хлопець збирався їхати на Схід, родина не знала протягом тривалого часу.
         «Рідним він сказав, що їде на заробітки . Й тільки через місяць ми з Риммою дізнались, що він у зоні АТО, мама з татом не знали доки не принесли військовий квиток його побратими. Перед тим потоваришував із самооборонівцями. З тих пір і їздив з ними усюди», - розчулено згадує сестра загиблого.

Жінка зазначила, що виховання патріотизму у родині Миколи було  на першому місці серед моральних цінностей, хлопець рвався захищати країну.

         «В армії Микола не служив, його не взяли до війська за станом здоров’я. Однак, відчуваючи борг перед Батьківщиною, все одно взяв до рук зброю і поїхав на Схід», - пригадує його хороший знайомий Євгеній Бондаренко.

         Микола Вікторович Грінченко був справжнім патріотом своєї Держави. Його життя обірвалось занадто рано, бо він ще міг стільки користі принести своїй країні!

Олег Авсєнтєв, побратим з поля бою, згадує в соціальній мережі: «Ввечері 13.04.15, будучи на передовій позиції селища Піски, обірвалося життя молодого добровольця, захисника Українського народу, хорошого батька і просто доброго, чуйного побратима Колі Грінченка. Від потрапляння в нашу позицію ворожого снаряду "самохідної артелерійської установки 152 калібру". В момент вибуху він закрив собою 20 річного хлопця, який дивом уцілів. Коля завжди залишиться в наших серцях героєм. Нехай земля йому буде пухом…»

13 квітня 2015 року в Донецькій області  Ясинуватського району в селищі Піски героїчно загинув у ході воєнних дій,  захищаючи мир та незалежність нашої країни.

         Таким він був, таким він є, таким він залишиться навіки. Війна забирає найкращих – така жорстока реальність сьогодення…

         Римма Грінченко розповідала, що на передодні Великодня він зателефонував їй. Розповідав, як він за Назарчиком сумує. Питав, як у нас справи і близько 18.00 швидко закінчив розмову, пообіцявши передзвонити пізніше, та цього так і не сталося. Кожного вечора Микола відправляв смс Рімі з текстом «На добраніч! Поцілуй синульку!». 12 квітня прийшло останнє смс.

Родичі та друзі згадують про молодого бійця, як про хлопчину з надзвичайно веселою вдачею. У пам’яті усіх, хто був із ним знайомий, він назавжди залишиться Героєм.

Саме про таких кажуть: «Герої не вмирають!». Та хіба втішать ці слова згорьовану матір?

«Микола був справжнім чоловіком, завжди усміхненим, привітним, відкритим. Коли ми зустрічались, завжди щось обговорювали, жартували, ділились новинами. Він - саме та людина, після якої залишається усмішка на обличчі і якесь неймовірне тепло на душі! Мені дуже шкода і сумно усвідомлювати, що його вже немає. Я дуже співчуваю його мамі, рідним! Це велика втрата, втрата дуже чесної, мужньої, справедливої людини - справжнього Героя! Вічна йому пам'ять!» - згадує загиблого воїна теща Ковтун Світлана Миколаївна.

Жінка зізнається, що не могла заснути цілісіньку ніч через невимовну гіркоту на серці: «Це була надзвичайно світла і позитивна людина. Власне, як і вся родина Грінченко. У Миколи було завжди фото з собою, він сфотографував себе з сином на телефон, роздрукувавши те фото, ніколи з ним не розлучався. Коли Юля, сестра Миколи, переглядала його особисті речі, то в кітелі, «під серцем» була та фотографія, залита кровʼю… », - ділиться спогадами вона.

18 квітня 2015 року в Данилівці прощалися із 32-річним добровольцем Миколою Грінченком,  який загинув захищаючи Україну. Попрощатися прийшли сотні місцевих жителів, побратими , сільський голова та представники районної адміністрації.

Навіть стримані чоловіки не могли приховати сліз на очах, адже важко проводжати в останню путь такого молодого,  щирого, вірного патріота України.

Почесну варту несли учасники бойових дій у зоні АТО.

У соціальних мережах жителі району,  знайомі теж висловлюють співчуття родині Героя.

«Такої теплої людини, як він, більше немає. Це мій улюблений брат. Він дітей моїх дуже любив, а своїх племінників. Часто приїздив до них. Завжди привозив щось смачненьке. Брався за будь-яку роботу. Не було такого, щоб він не зміг зробити. Все вмів, все знає», - гірко плаче сестра, Рєзнік Юлія.

Грінченко Віктор Миколайович вважає, що Назарко – це як відросток від могутнього дерева, якого вже немає разом з ними.

Багато речей рідні Миколи Вікторовича віддали в Покровський музей.

Особисті його речі  мама зберігає до сьогодні.

         Незважаючи на те, що Римма і Микола давно розлучені, його батьки підтримують тісні стосунки з родиною Ковтунів. Збираються разом майже на всі свята. Разом виховують Назарчика.

         Указом Президента України від 22 вересня 2015 року М.В.Грінченко був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

         Пам’ять про Героя, Воїна вшановуємо у рідному краї. 15 квітня 2016  на фасаді Вишнівської ЗОШ І-ІІІ ст.. було відкрито меморіальну дошку на честь Миколи Грінченка, який навчався у нашій школі . Вшанувати пам’ять Героя зібралися сотні людей: велика шкільна родина, рідні, друзі, представники влади району, військовий комісар, бійці АТО, жителі села. Директор школи Безрідня Людмила Василівна згадала, яким спокійним, комунікабельним був Микола у школі, як любив рідний край, своїх батьків, рідних. Перед присутніми також виступили А.В. Аванісов, сільський голова; О.В. Шкуркін, заступник районного військового комісара;  класний керівник Комлягіна Віра Дмитрівна. Вони також говорили про мужність і патріотизм героя-земляка. Завершилася урочиста лінійка піснею «Ми за мир» у виконанні учнів та салютами, які дали на честь М.В.Грінченка запрошені бійці «Правого сектору».

         У шкільному музеї, де зберігаються експонати історії села, школи є стенд з фотографіями солдатів – земляків, серед яких є окрема сторінка, присвячена загиблому Герою.

         Після тяжкої втрати Римма написала дуже душевний вірш, присвячений найкращому другові, чоловікові, батькові, людині з великої літери. Зараз цей вірш розміщений в музеї біля речей загиблого Героя.

Пам'яті Миколи Грінченка

Господи молю, Господи благаю
На коліна стаю, руки витинаю
Зупини те горе, що зветься війною
Щоб не росли діти на рідній землі сиротою.

Він кохав дружину, можливо колишню,
А найбільше сина в коротких штанишках.
Називав синулькой, навчав говорити,
Та ворожа куля не дала пожити.

Пронзила серденько, скувала все тіло, 
Повернувсь додому в чорній домовині.
І кричали мати біля тіла сина:
- "Краще б я лежала в отій домовині"

Прокиньтеся люди, почуйте дзвіниці 
Запаліть в храмі свічу і в кожній світлиці.
За мир на Вкраїні, за того солдата,
Що боронить землю від ворога-супостата.

Не чужим цей воїн світла став і для мене. Якщо так боляче мені, працювавши над цією статтею, поспілкувавшись з близькими людьми Миколи, важко уявити, що відчувають мама, тато, сестра, дружина та маленький син Назар.

               Великим тягарем залишилося горе в його сім'ї, яка його так любила. Його обов’язково буде пам’ятати маленький синочок, який буде гордитися  відвагою свого батька-героя . Доземний уклін батькам нашого Героя  -  Грінченку Віктору Миколайовичу та  Пушкіній Валентині Михайлівні за виховання справжнього патріота України.

            Колектив Вишнівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів щиро висловлює співчуття рідним та близьким Героя з приводу непоправної втрати…